Узагальнення судової практики розгляду Літинським районним судом Вінницької області цивільних справ про визнання правочинів недійсними за 2014-2015 рр.

 Узагальнення судової практики розгляду Літинським районним судом Вінницької області цивільних справ про визнання правочинів недійсними за 2014-2015 рр.

   Термін "правочин" почав вживатися з прийняттям у 2003 р. нового Цивільного кодексу України. За своїм змістом правочин являє собою юридичні дії, спрямовані на досягнення цивільно-правових результатів, тобто на набуття, зміну і припинення цивільних прав та обов'язків, на встановлення, зміну та припинення цивільно-правових відносин.

Недійсності правочинів присвячений параграф 2 глави 16 розд. IV (ст. 215 - 236 ЦК), окремі норми про недійсність правочинів також містяться в спеціальному законодавстві.

У зв'язку з появою нових формулювань та оціночних категорій у цій сфері виникають певні колізії щодо недійсності правочинів, а це приводить до неоднакового тлумачення та застосування судами законодавства про визнання правочинів недійсними, неоднакової судової практики.

    Метою узагальнення є аналіз стану розгляду справ із застосування Літинським районним судом Вінницької області законодавства, при вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними за 2014-2015 роки.

   Протягом вказаного періоду, а саме за 2014-2015 рр. в провадженні суду перебувала зовсім незначна кількість справ даної категорії, лише 4.  Із них по 1 справі ухвалено рішення, інші 3 справи – залишені без розгляду, на підставі ст.207 ЦПК України.

      Правочин - це правомірна, не заборонена законом дія, що спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків. Презумпція правомірності правочину закріплена у ст. 204 ЦК, відповідно до якої правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом, або якщо він не визнаний судом недійсним.                                                             

      Ст. 203 ЦК визначені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Зазначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства (законам України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам органів державної влади України, що видаються у випадках і в межах, встановлених Конституцією та законами), а також моральним засадам суспільства.

    Згідно з цією нормою особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, і її волевиявлення повинно бути вільним та відповідати її внутрішній волі. Крім того, правочин повинен бути вчинений у формі, встановленій законом. Правочин, вчинений батьками, не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

   Недодержання сторонами або стороною правочину вимог, встановлених частинами 1 - 3, 5, 6 ст. 203 ЦК, є підставою для визнання його недійсним (ч. 1 ст. 215 ЦК).

    Термін "нікчемний правочин" теж з'явився з прийняттям ЦК України 2003 р. Відповідно до ч. 2 ст. 215 цього Кодексу нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам законодавства. Такий правочин є недійсним з моменту його вчинення, незалежно від того, чи визнав таким його суд. Що  стосується оспорюваного правочину, то він може визнаний недійсним лише за рішенням суду.

    Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінювати суд відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

  Так, рішенням Літинського райсуду від 15.01.2014 відмовлено у задоволенні  позову   ОСОБА 1 до ОСОБА 2, ОСОБА 3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на стороні відповідача приватний нотаріус   про визнання попереднього договору недійсним.     Суть справи полягала в тому,  що 02.02.2013 року між ОСОБА 1 та    ОСОБА 3 був укладений попередній договір про купівлю-продаж житлового будинку з прибудовами та господарськими будівлями і спорудами, а також земельною ділянкою площею 0,1044 га, що розташовані в смт.Літин по вул.Ватутіна 9 Літинського району Вінницької області. Даний договір був нотаріально посвідчений приватним нотаріусом за реєстровим записом №15. Даний будинок відповідач ОСОБА 2 отримала у спадщину від матері згідно свідоцтва про право на спадщину від 10.12.2008 року. Однак за час спільного проживання у зареєстрованому шлюбі на протязі 25 років з відповідачкою ними було проведено поліпшення вартості житла, що призвело до істотного збільшення його вартості. Використувуючи своє право на частину у спільному майні подружжя, ним 03.09.2013 року було зареєстровано право власності на 1/2 частину домоволодіння по вул.Ватутіна 9 в смт.Літин, що підтвержується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Так, під час укладення попереднього договору відповідачка ОСОБА 3 з його колишньою дружиною ОСОБА 2 згоди на відчуження будинку та земельної ділянки він не надавав. Вважає, що договір був укладений з порушенням чинного законодавства та є таким, що порушує його права як співвласника будинковолодіння, тому позивач  звернувся до суду з вказаним позовом і просить визнати попередній договір про купівлю-продаж житлового будинку з прибудовами, господарськими спорудами, будівлями та земельною ділянкою від 02.02.2013 року недійсним.                                                                                                        

       Відмовляючи у задоволенні позову, суд обґрунтовував свою позицію п.26 Постанови Пленуму Верховного суду України №9 від 06.11.2009 року "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнанння правочинів недійсними" особами,   які   беруть  участь  у  справі  про  визнання правочину недійсним, є насамперед сторони правочину.  Проте позивач не є стороною оспорюваного правочину.   Також позивачем в позовній заяві зазначається підстава недійсності попереднього договору відсутність його згоди відповідно до ст.65 ч.3 Сімейного кодексу   України.  Проте відповідно до ст.57 СК України майно що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору даруванння або в порядку спадкуванння. Відповідачка ОСОБА 2  на момент укладанння попередньої угоди була власником домоволодінння на підставі свідоцтва про право на спадщину,  а  тому мала право  розпоряжатись своїм майном.

       Крім того, позивачем зазначено, що відповідно до ст.635 ЦК України попередній договір повинен укладатися  у форму встановлені для основного договору та містити всі істотні умови, які харатерні для основного договору. Проте попередній договір від 02.02.2013року містить всі істотні умови договору та повідчений нотаріально.  Главою 16 ЦК України передбачено загальні положення про правочини та правові наслідки недодержання сторонами при вчинені правочину вимог закону. Дана глава містить вичерпний перелік підстав визнання правочинів недійсними. Позивачем не наведено жодної підстави для скасуванння попереднього договору  передбаченої вказаною главою ЦК України.    Крім того, суд встановив, що  оспорюваний попередній договір від 02.02.2013року було укладено строком до 01.03.2013 року, тобто на момент звернення до суду він  є припиненим. 

   За зазначених вище обставин, судом першої інстанції відмовлено у задоволенні позову. Не погодившись із таким рішенням сторонами було подано апеляційні скарги. Однак, 04.03.2014 року ухвалою суду апеляційної  інстанцією вказане рішення  залишено без змін.                                     

     Отже, аналізуючи викладене, а також враховуючи  той чинник, що у суді розглядалася лише одна справа даної категорії, тому  проблемних чи спірних питань застосування норм права при вирішенні цивільних справ про визнання правочинів недійсним у суддів не виникало.

Помічник судді                                                                Сарафинюк І.М.