Відповідно до ст. 114 ЦПК України визначена виключна підсудність справ такої категорії, згідно якої передбачено, що позови про зняття арешту з майна пред'являються за місцезнаходженням цього майна або основної його частини.
По 4 справам було дотримано вимоги підсудності, майно яке мало бути звільнене з під арешту знаходилось на території юрисдикції суду. Що стосується 1 справи, то вона підлягала розгляду Хмельницьким міськрайсудом, однак через те, що питання ставилось про зняття арешту з майна, що належало судді Хмельницького міськрайсуду, була направлена для розгляду до Літинського райсуду.
Усі 5 справ вирішено із ухваленням рішення, по 1 справі позов задоволено частково, по 4 задоволено повністю.
Суддями постійно уживаються заходи до розгляду справ у відповідності до норм чинного матеріального та процесуального права. . Кожна категорія цивільних справ має свою специфіку розгляду і вирішення, тому питання галузевих принципів, підвідомчості, визначення сторін та третіх осіб у справі, предмета доказування, належності доказів та допустимості засобів доказування, змісту рішення тощо можуть бути правильно вирішені тільки на основі ретельного аналізу норм матеріального права. Слід констатувати безумовний пріоритет норм процесуального права у вирішенні процесуальних питань. Разом з цим, тільки в поєднанні матеріального і процесуального права можливе ефективне правозастосування.
Тому при розгляді справ про виключення майна з-під арешту, застосовувався ряд нормативно-правових актів. Основні з них - Конституція України, Цивільний кодекс України, ЦПК України, Сімейний кодекс України, Закон України «Про виконавче провадження» та постанови Пленуму Верховного Суду України.
Щодо аналізу особливостей правового становища сторін та третіх осіб у справах про звільнення майна з-під арешту, то це залежало від суб’єктивного складу спірних правовідносин.
Позивачем у справах про звільнення майна з-під арешту є особа, відносно якої на момент порушення справи є припущення, що їй належить право власності і вона сама є носієм суб’єктивного права (власники та правомірні володільці майна). Разом з тим, боржник (засуджений) не може пред’явити такий позов, бо він у процесі виступає відповідачем.
Боржник (засуджений) не може подавати такі позови і як законний представник своїх неповнолітніх дітей. Якщо надати йому таку можливість, то він буде виступати в процесі одночасно як представником позивача (позивачів), так і відповідачем.
Належними відповідачами у справах за позовами про звільнення майна з-під арешту є боржник, особа, в інтересах якої накладено арешт на майно, і в необхідних випадках особа, котрій передано майно, якщо воно було реалізоване.
Заслуговує на увагу те, що суддями при прийнятті до провадження справ, та під час їх розгляду дані вимоги не були враховані. У 2 справах позов пред’являвся до відділу ДВС , по 3 справах відповідачами були відділ ДВС та фізична особа(боржник).
У тих випадках, коли опис та арешт майна проводився для забезпечення конфіскації, притягується відповідна державна податкова інспекція, так прикладом даного випадку може служити рішення судді А. по справі за позовом С. до ВДВС Хмільницького міськрайонного управління юстиції, де арешт майна проводився для забезпечення конфіскації і третьою особою виступила Хмільницька ОДПІ.
Крім того, існують випадках, коли майно не збереглося в натурі і відповідні податкові інспекції вже розпорядилися цим майном, то притягуються також відповідні органи Державного казначейства, однак справи з такими випадками у Літинському районному суді не розглядалися.
У справах за позовами про звільнення майна з-під арешту можуть брати участь треті особи, які заявляють самостійні вимоги, котрі пред’являють позов одночасно до обох первісних сторін. Третіми особами можуть бути притягнуті торговельні організації, котрі продали включене до опису майно в кредит; підприємства, організації, які спорудили будинки працівникам на пільгових умовах; інші заінтересовані організації. У справах за позовами про звільнення майна з-під арешту можуть брати участь і треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору.
Так, якщо предметом виключення з акта опису і арешту є майно, яке перебуває під заставою, судді при підготовці справи до розгляду або суд під час розгляду справи вирішували питання про притягнення до участі у справі як третю особу заставодержателя.
Щодо особливостей доказування у справах за позовами про звільнення майна з-під арешту, то можна зробити висновок, що предмет доказування у конкретній цивільній справі визначався на основі гіпотези норми матеріального права, що і застосовувалось у відповідному випадку.
В позовах про звільнення майна з-під арешту позивачі доводили наявність юридичних фактів, з якими закон пов’язує право власності на арештоване майно чи право володіння ним на підставі закону чи договору з власником; факт порушення його права - факт опису (накладення арешту) майна; факт реалізації цього майна. Відповідачі, в свою чергу, доводили свої заперечення проти покладених у підставу позову фактів, тому що для боржника, що має в справі відповідну юридичну зацікавленість, має значення вирішення судом питання про належність йому спірного майна, звільнення якого з-під арешту потягне за собою вилучення іншого майна для повного задоволення вимог стягувача.
У зв’язку з тим, що, як правило, в актах матеріального права встановлюються винятки з правил розподілу обов’язку у доказуванні, то і особлива увага суддями Літинського районного суду приділяється доказовим презумпціям. Факти, які презумуються, мають бути включені до предмета доказування. На такій позиції стоїть як законодавство, так і судова практика.
Предметом доказувальної презумпції в справах про звільнення майна з-під арешту є встановлене припущення про те, що майно, яке знаходиться в приміщенні боржника, вважається його власністю, поки не доведено інше. Крім цього, в справах про звільнення майна з-під арешту, яке становить спільну власність подружжя, існує презумпція спільності їх майна, поки не доведено інше.
Норми матеріального права є орієнтиром для суддів при встановленні правил допустимості засобів доказування. Разом з тим, у тих випадках, коли закон не встановлює обов’язкової форми для відповідних правовідносин, суд вправі допустити будь-які докази, що є у розпорядженні сторін.
Констатується, що вимагаючи звільнити з-під арешту належне йому майно, позивач має довести сам факт проведення арешту; якщо арешту як такого не було, то і позов стає безпредметним. Арешт майна проводиться органом державної влади і відображається в спеціальному документі — акті опису і арешту. Цей акт є єдиним доказом, який підтверджує, що дійсно проведено арешт майна, на якій підставі і ким саме його було проведено. Далі цей акт є єдиним доказом і того, які саме предмети підлягають арешту.
Визначаючи особливості окремих засобів доказування, які можуть бути використані для підтвердження фактів, які входять до предмета у справах про звільнення майна з-під арешту, зазначається, що слід підтримати практику, коли як свідка притягують до участі у справі про звільнення майна з-під арешту державного виконавця. Державний виконавець, який провадив арешт, є очевидцем певних фактів, що можуть мати для суду доказове значення. Сприймаючи ці факти з точки зору своїх професійних навичок і у зв’язку з виконанням своїх обов’язків, державний виконавець може свідчити про них в процесі. У тих випадках, коли арешт майна проводився слідчим, а згодом державним виконавцем, то можливо і слідчого притягати як свідка у справі. Особливо це необхідно, коли складені ними акти опису і арешту містять неоднакові дані.
Завершальним етапом розгляду будь-якої справи, в тому числі і справ про виключення майна з-під арешту є ухвалення рішення.
Судове рішення у справах за позовами про звільнення майна з-під арешту повинно відповідати загальним вимогам.
При ухваленні рішень по справах,які відносяться до категорії справ про виключення майна з-під арешту судді Літинського районного суду з’ясовували обставини кожної справи, вирішували справу на підставі тієї матеріально-правової норми, яка регулює цей вид суспільних відносин. Кожним суддею було обрано і застосовано відповідно до обставин справи, що розглядається, відповідну норму (чи норми) права. Застосування відповідної норми передбачає і правильне тлумачення судом цієї норми права, тобто тлумачення норми відповідно до її точного смислу і змісту. Застосування відповідної норми передбачало також перевірку, чи видана норма компетентним органом і у встановленому порядку, чи належить вона до числа чинних норм права.
Тільки після перевірки і дослідження всіх обставин справи в судовому засіданні судді, ухвалюючи рішення, робили остаточний висновок про дійсні взаємовідносини сторін і давали остаточну правову оцінку обставинам справи.
Підсумовуючи викладене вважаємо , що слід роз’яснити у Постанові Пленуму спірні питання, які виникають при визначенні суб’єктів складу.
Вик.Сарафинюк І.М.
_03_03.png)
